Юлія Баткіліна
НЕ ДО МЕНЕ
– Всі колись та лягають в землю і сплять в землі.
Боже, можна не буде смерті узагалі?
Хай герої несуть неушкодно свої знамена…
– Мабуть можна, – каже, – це не до
мене.
І коли відбиває серце останній такт,
я не хочу, аби вони помирали так –
без надії, не відомщені і безіменні.
– Розумієш, – каже, – це не до мене.
– А усі, хто лишив домівку на кілька днів,
хто знайшов собі тут притулок, а серце
– ні,
і не гріють чужі кімнати, чашки та меблі…
– Мені шкода, – каже, – це не до
мене.
– Всі, хто плаче, і хто загинув, і хто без сил,
кожен в неба лише життя і тепла просив,
чи не був би в твоєму світі доречний кожен?
– Я багато чого зумів, та цього – не
зможу.
– Хто створив наші руки з глини, снігів, імли,
хто у душі вмішав суниці, росу, полин
і уміння чинити смерть і нести надію.
Що ж ти вмієш, творцю світів?
– Та оце умію.
МЕН ЧЕЗМЕЙИМ БУ МЕСЕЛЕНИ
- Иште, эр кимлер бир кунь топракъ ичине ятып,
анда юкълай.
Яраббим, я олюм юзь бермесе, не ичюн олмай?
Къараман джесюрлер ич хавфсыз котерсинъ озь байрагъыны.
- Бельки де мумкюн... – айта. – Амма
мен чезмейим
бу меселени.
- Ве олар алгъанда озюнинъ сонъки
нефесини,
Мен истемейим оларнынъ ойле
кеткенлерини.
Умютсиз къалып, акътыман алынмай
ве бельгисиз.
О исе: Мен бунен мешгъуль
дегилим. Сорама, бу файдасыз.
- Мекянын
вакътынджа деп, ташлап кеткенлер,
Баш
сокъуп бир ерге мында, анда юреклерни
гъайып эткенлер,
Ябанджы
диварларны къыздырып, олар не япсын?
- Э, языкъ оларгъа. Бу суаль
башкъагъа берильсин.
- Эписи - агълагъан, кучьсюзлер, эляк
олгъанлар
Озюне тек омюр, аят, яшайыш тилеп
тургъанлар.
Эр бири яраткъан дюньянъда керек
олмазмы озь еринде?
- Чокъ шейни беджердим, буны
япамам, истеме менден.
- Ким бизни балчыкътан, къардан,
сиях геджеден яратты?
Джанлылар джанына чыкъ, ювшан,
джилекни къатты?
Эм джангъа къаст этмек ве умют
беслемек огретти?
Ярадан, ойле исе, не келе
элинъден?
- Иште, буларны япмагъа билем мен.