***
Мій ніжний
вовче, зранений, а ніжний,
на вуса осінь намотає дим.
Ти зранив лапи каменем наріжним,
на розі світу відшукавши дім.
На розі світу, де вітри і птиці,
доземне небо майже неземне.
Там запах ще незнаної вовчиці
тебе на вічний поклик озирне.
І ти з хребта прорвешся чорним риком,
світанок розпоровши до нутра…
Мій ніжний вовче, залишайся диким.
А зараз йди… тобі пора… пора…